У ПАМ’ЯТІ СНІВ ДИТИНСТВА…

У пам’яті снів дитинства

Блаженно я потопаю.

І виринаю знову,

Хапаю повітря чисте.

 

Про вічність тоді не думав,

Минулого теж не було.

Найкраще – це те, що сьогодні,

Ось ця неповторна мить.

 

І сонце тепліше гріло.

І дощ був мокрішим, правда?

А сніг був білішим – точно!

І тато, і мама були…

 

А я прокидатись не хочу.

В дитинстві так добре бути.

Та вічності не буває

Ні у житті, ні в снах.

 

Тому й постарішали, друже,

Що прагнули у дорослість.

А це ж неземне блаженство –

Дитячість в собі зберегти.

 

Зійшлися час й простір в двобої,

Ніхто поступатись не хоче.

А дівчинка із минулого

Сміється через віки.

 

А меду такого пахучого

І молока від корови живої

Ніколи уже пізніше

В житті я не куштував.

 

У пам’яті снів дитинства

Блаженно я потопаю.

І виринаю знову,

Хапаю повітря чисте…

(“Татові іменини”)

Анатолій ВЛАСЮК

НЕМАЄ БЕЗ СОБОРНОСТІ ВКРАЇНИ

Немає без Соборності Вкраїни.

І без Свободи теж нема.

Вся територія – суцільнії руїни…

Уся земля від горя вже німа…

 

Ланцюг єднання заржавів не вчора.

Скувала влада в кайдани.

І Україна чорноброва

В міцних обіймах Сатани.

 

Замерзло все. Душа і тіло скуті.

Народ очікує весни.

Ми встанемо з колін, забуті.

Перетворімо в дійсність волі сни!

(“Татові іменини”)

Анатолій ВЛАСЮК 

НІМІЛО СОНЦЕ В ОБІЙМАХ МОРЯ

Німіло сонце в обіймах моря.

Палали зорі від бід людських.

Чи захлинеться Земля від горя?

Чи ще замало нам війн і лих?

 

Нікчемна твар – земна людина.

Перекроїть хоче буття.

Коли прийде твоя година?

Коли закінчиться життя?

 

Ми не повторимось ніколи.

В краплині Всесвіт відбива.

Допоки в вуликах є бджоли,

Моя планета ще жива.

 

Та суть природи не розкрита.

Наш куций розум – суєта…

Земна могила вже розрита,

І нездійсненна вже мета.

 

Пливуть віки в тумані сивім,

Німіє сонце в небесах.

Суцільний ад в краю красивім.

І кольоровий рай лиш в снах.

(“Бориславська копа”)

Анатолій ВЛАСЮК 

ПАЛІМПСЕСТИ ДЖОНАТАНА СВІФТА

Ми знаємо Джонатана Свіфта  насамперед за його “Подорожами Гуллівера” (причому здебільшого у вигляді казки, яку пропонують дітям, а ось до повного тексту дорослі зазвичай не доходять). Проте у цього письменника є ще не менш цікавий твір – “Казка бочки”.

Якщо кит переслідує пароплав і є небезбека загрози життю моряків, то вони кидають бочку, аби перемкнути увагу небезпечного ссавця і тим самим врятуватися. Окрім того, в англійській мові “казка бочки” означає мішанину слів, що збиває з пантелику співрозмовників.

Попри свідомий натяк на “болтологію”, Свіфт, ведучи розмову здебільшого від іншої особи, хоча й дійсно збиває читача з пантелику, все ж блискуче виконує свою функцію критика сучасної йому Церкви, а також освіти, науки і літератури. Ці два пласти перемішуються у суцільний вінегрет, але творчість Свіфта розрахована не на пересічного, а на вдумливого читача. Це тим паче необхідно, бо не завжди вдається по тексту відрізнити, коли письменник говорить серйозно, а коли жартує, коли він веде розповідь від свого імені, а коли – від імені іншої людини.

До і після Свіфта чимало письменників зверталося до критики Церкви. Слід зауважити, що це було в ті часи, коли Церква грала панівну роль у суспільстві й за відверте нехтування нею можна було “заробити” не лише анафему, а й поплатитися життям. Свіфт вдається не просто до критики Церкви, а й до іронії, сарказму, завуальовуючи свою розповідь. Проте за образами Петра, Джека і Мартіна явно проступають риси трьох основних відламів християнства у тодішній Європі. За ритуалами богослужінь смертні парафіяни не завжди помічали гріховні діяння священиків, які загрузли у розкошах і бруді. Письменник зводить це до абсолюту, коли Церква виставлена як секта людей несповна розуму, які керують світом і ведуть його до загибелі.

“Казка бочки” за свою антиклерикальну скерованість була визнана шкідливою. Недаремно Папа Римський, сучасник Свіфта, вніс її до індексу заборонених книг. Однак не менш виразним був і другий пласт – ота “бочка”, яку письменник кинув, аби відволікти увагу сильних світу цього і читачів від критики Церкви. Скажімо, письменник дуже добре знав сучасну йому літературу, що дозволило Свіфту не лише підвести підсумки розвитку літературного процесу, а й вивищитися над ним, розсунувши горизонти майбутнього.

І все ж навіть сучасні літературознавці здебільшого звертають увагу на антиклерикальну сутність “Казки бочки” Свіфта, залишаючи за межами своєї уваги, власне, цю саму “бочку”, а саме другий пласт розповіді, який для письменника видається більш важливим, ніж, мабуть, критика Церкви. Зрештою, Церква була замкненим інститутом, орденом, впливаючи, втім, на всі суспільні процеси, і змінити щось усередині неї було практично неможливо. Свіфт ішов від зворотнього. Критикуючи не менше ніж Церкву сучасні йому літературу, освіту і науку, він намагався, власне, змінити їх, принаймні прагнув, аби вони позбулися впливу Церкви на свою діяльність. Це, мабуть, з його боку теж було утопічним, бо слід лікувати не симптоми хвороби, а її причину, проте в тих умовах, та ще й зважаючи на те, що Свіфт декілька років знаходився при владі, – це, мабуть, був максимум того, чого міг домогтися письменник. Зрештою, він швидко на власному досвіді переконався, що реформувати владу зсередини практично неможливо. З іншого боку, перебування при владі дозволило йому вивчити сутність можновладців, про що він згодом написав у “Подорожах Гуллівера”, блискуче використавши свої іронію та сарказм.

Саме другий – не антиклерикальний – пласт “Казки бочки” ще очікує на свого вдумливого дослідника. Головне, не загрузнути у деталях літературного, освітнього і наукового життя тих днів, а побачити за цим сутність революційного підходу Свіфта до розв’язання цих проблем. Актуальність, власне, такого підходу не втрачена й донині. Особливу увагу слід звернути на те, що письменник писав про критиків у широкому розумінні цього слова, але це тема окремої розмови.

“Казка бочки” не належить до легкого читва, але переглядаючи її ще й ще, щоразу знаходиш нові пласти, підтексти, ніби у древніх рукописах, коли один текст наносився на інший. Проте, на відміну від палімпсестів, тексти Свіфта безнадійно не зникають. Зникнути у нашій уяві вони зможуть лише тоді, коли підемо за звичною схемою літературних критиків і звертатимемо увагу на очевидні речі. Свіфт – багатогранний письменник і потребує “глибокого буріння” своїх літературних текстів.

 

Анатолій ВЛАСЮК

ІНФАРКТ

А.Грущаку

 

Рубець на серці. Ще не смерть.

Та вже з косою стука в двері.

Життя наповнене ущерть:

Вже неживі, та ще не мертві.

 

Пом’явся лікар: “Це інфаркт”.

Поет приречено сміявся.

Нема ще смерті. Ще не факт.

Та знову ти один зостався.

 

Біліють медсестер халати.

Лікарні запах вже всотав.

Заходять друзі до палати.

А ти лежиш. Іще не встав.

 

Забороняє лікар встати:

“Лиш хвильку посидіть – і все”.

Та ти не можеш не писати.

Народиться нове слівце.

 

Рядки лягають на папері –

І за строфою вірш зрина.

Мізерні шанси. Ой, мізерні…

І в цьому не твоя вина.

 

Поета серце все вмістило:

І людський біль, і каяття.

О, вічная небесна сило!

Лиш ти даєш мені життя.

 

Рядки лягають за рядками.

Пишу, немов в останній раз.

Розводить лікар вже руками.

Поет посунув в простір час.

 

Рубець на серці залишився,

Та не помер іще поет.

Він тихо-тихо помолився –

Й продовжився фантазій лет.

 

Лиш Слово Боже вік продовжить,

Діагнози всі скреслить вмить.

І доброту людську помножить.

Рубець на серці не болить…

 

Анатолій ВЛАСЮК

СОЛОВЧУКИ КЕРУЮТЬ БОРИСЛАВОМ

Соловчуки керують Бориславом.

Сволот ганебних підлий рій.

Минуле світової слави –

А про майбутнє і не мрій.

 

При владі ніби українці.

І ніби ходять в вишиванках.

Та окупанти це, чужинці.

Нема на вас ще партизанки!

 

Брехливі, підлії іуди!

Хруні, що вилізли на сонце!

Майбутнє не за вами буде.

Ще світа Божого в віконці.

 

Змирилися з соловчуками,

Простили те, що не прощають.

А він кров нашу п’є роками,

Лиш небеса про те  все знають.

 

Не вступиться, мурло паскудне,

Будь-яку владу вихваляє.

Того вб’є словом, того скубне.

Ми мовчимо – він заробляє.

 

Космічна пенсія у нього,

Й зарплату всю собі прибрав.

А Борислав живе убого.

Він Борислав уже приспав.

 

Його фальшиве підле слово

Десятиліттями звучить.

Яке знущання, рідна мово!

А Борислав усе мовчить!

 

В труні зневажені герої

Писань соловчукових сплять.

А він при владі, він на волі,

Його вуста на них сичать!

 

Соловчуки керують Бориславом.

Сволот ганебних підлий рій.

Минуле світової слави –

А про майбутнє і не мрій.

 

Анатолій ВЛАСЮК 

КОВАЛІВ

Край столу згасла свічка.

На руки впала голова.

Заснув старий учитель. І слова

Згубила підла нічка.

 

Та мозок лиш дріма, не спить.

Іскриста думка слово креше.

І чисте серце, що не бреше,

Вогнем неправду спопелить.

 

Насниться щось таке чудне,

Що в Бориславі й не здибаєш.

І ніби ти уже конаєш…

Й життя брехливе і брудне…

 

Та Бог надішле ранок вмить,

І нова свічка запалає.

Таїни творчості не знає

Убогий чоловік, та все ж творить.

 

І як воно все спричинилось?

Ковалів ніби і не спав…

І взяв перо, і записав

Оте, що бачив. Чи наснилось?

 

Гуде у голові – мов дзвін

З далекого дитинства гука.

А на столі – листочків купа.

У цілім Всесвіті лиш він.

 

Затарабанив дощ в вікно,

І позіхає сонне небо.

Здається, вже тебе й не треба,

Але живеш ти все одно.

 

Франко! Аж стрепенувсь Стефан.

Згадав: професор нині завітають.

Свіжі думки у просторі витають –

І ти над ними вічний пан.

 

Та все ж давно пора до школи.

Розмріявся сьогодні щось.

Життя шалено пронеслось

І не повернеться ніколи.

 

А в школі ті ж учительки –

Жидівочки щебечуть по-своєму.

І таїна святого Вифлеєму

Вже людством втрачена навіки. На віки…

Анатолій ВЛАСЮК 

РЕАЛІСТИЧНА ФАНТАСТИКА ПАВЛА ЗАГРЕБЕЛЬНОГО


 

Насправді “Тисячолітній Миколай” Павла Загребельного – це антисталінський роман, один з найсильніших на цю тематику в українській літературі.

У центрі розповіді – доля Миколи Сміяна, цього справді тисячолітнього Миколая, який відчуває тяглість поколінь і свою відповідальність за славний козацький рід. Але, власне, на ньому рід і закінчується, бо разом із мертвонародженим дитям помирає і дружина Оксана. Це тривожний сигнал для української нації – припинення роду. Павло Загребельний лише ставить цю проблему, не розкриваючи її.

У романі показана еволюція героя, який з відданого патріота совєтської держави стає переконаним анти-сталіністом, і лише збіг обставин і добрі люди рятують його від фізичного знищення у сталінських концтаборах.

Цієї долі не оминув його фронтовий колега майор Михно, від якого залишився блокнотик, зшитий зі справ в’язнів гітлерівського концтабору, а самі листки справ слугували матрацами для таких, як Михно. І якщо він вижив у гітлерівському концтаборі, то сталінський його доконав.

Саме майор відкрив очі Сміяну на багато речей. Його слова лягли у благодатний ґрунт, підготовлений тисячолітнім існуванням Миколи. За словами Гаврила Панасовича Михна, народ – лише хлястик на шинелі Сталіна. Мабуть, це порівняння й стало переломним моментом у ламанні стереотипів і самого світогляду Миколи Сміяна.

А ще цьому “сприяли” різного роду козуріни та щириці, які, дбаючи за власну шкуру й роблячи кар’єру, сліпо виконували волю вождя. Козацька душа Миколи Сміяна не могла змиритися з цією людською дрібнотою. Здається, у світі нічого не змінилося, й на прикладі української дійсності ми бачимо, як різна шушваль служить сучасним вождям і вожденятам, а ті користуються її послугами, пробиваючи собі шлях до вершин влади.

Якби моя воля, я би змусив кожного комуніста прочитати роман Павла Загребельного “Тисячолітній Миколай”. Це реквієм по мільйонах загиблих українців за тисячолітню історію, анафема послідовникам учення Маркса-Енгельса-Леніна. Страшні картини військового і повоєнного життя, роздуми героїв, цинізм тих, хто при владі, – не можуть залишити байдужими.

У числі тих, хто справив визначальний вплив на подальшу долю Миколи Сміяна, – професор Черкас. Саме завдяки йому козацький син прикипів до землі, це стало суттю його життя. Нелегка доля випала професору. Кар’єрист Сирота звинуватив його у “вейсманізмі-морганізмі”, через його наклепи Черкас позбувся квартири, втратив улюблену роботу, змушений був фактично ховатися від сталінських сатрапів, аж поки не опинився на агростанції імені Сталіна, де знайшов прихисток і Микола Сміян, що теж потерпів разом з професором від студента, який “доріс” до великого чина в українському уряді. До слів Черкаса та його учня Сміяна не дослухаються, нищать український чорнозем, прирікаючи його на остаточну загибель. На зміну Сталіну приходять Хрущов, Брежнєв, Горбачов, але політика партії в галузі сільського господарства не змінюється. Родючі землі виснажуються, а ми й за незалежної України не можемо подалати наслідків сталінізму. Професор Черкас помирає, так і не дочекавшись засудження Сталіна і його злодіянь, а також утілення своїх ідей у життя.

Червоною ниткою через увесь роман проходить любов тисячолітнього Миколая спочатку до Назимки, а потім і до Оксани. Ця щирість до коханої людини пронизує віки, і не здатні цьому завадити ні зовнішні обставини, ні внутрішні негаразди. Навіть стосунки з Олькою врешті-решт переростають у взаємну приязнь, і це був останній заповіт Оксани.

Павло Загребельний часто цитує у романі слова із Святого Письма, і в устах письменника це перетворюється на філософську істину, дає можливість по-новому глянути на події в романі, на долю її героїв.

Окремою сюжетною лінією намічена у романі доля брата Миколи – Марка (Маркелія, як він сам себе називає). Зі щирої дитини під впливом учителя Бугайова, безпартійного комуніста, він перетворюється на високопоставленого чинушу. Щоб зробити кар’єру, йому достатньо було зіграти роль Леніна у п’єсах Корнійчука. Микола Сміян, зайнятий розв’язанням власних проблем, прогавив долю рідного брата.

“Тисячолітній Миколай”, написаний у 1988-1991 роках, продовжує “фантастичну” лінію у творчості Павла Загребельного. Але це не звична для нас фантастика з її видуманими героями і ймовірними подіями. Це фантастика реалістична, як би незвично поряд не стояли ці слова. Фантастичною на тлі незгод і поневірянь українства видається людська ущербність, але такими є реалії нашого життя, і тому можливим стає існування сталінів і тих, хто продовжує його справу в наш час.

 

                                                                                      Анатолій ВЛАСЮК

 

ЛОЛА

Ігореві ФЕЦЯКУ

 

З готельного вікна відкривався чудовий краєвид – і це була єдина невеличка радість у чужому місті. Лола лобом притулилися до шибки. Холод не хотів студити гарячий мозок. Доволі швидко вона змерзла і змушена була вдягти светр.

Сніг задумливо падав на землю. Крізь густу пелену продиралися люди, не маючи часу й бажання милуватися красою.

Раптом по всьому периметру площі запалали ліхтарі. Лола від несподіванки відскочила від вікна, ніби блискавка затьмарила її погляд. Коли вона знову виглянула, то побачила, що жодних змін не сталося. Люди й далі виринали з пітьми і густої пелени снігу. Ліхтарі були слабкою підмогою, щоб розігнати сутінки. Вони тьмяно світили, ніби зорі у холодному небі, і від їхнього блиску нікому не було користі.

Коли задзеленчала мобілка, Лола не злякалася. Телефонувала донька, і було смішно чути її голос через океан, хоча здавалося, що Елізабет знаходиться у сусідній кімнаті. Вона весело розповідала про свої шкільні пригоди, але Лола була неуважною, думала щось своє.

З чемності запитала: “А де тато?”. Елізабет відповіла, що він дуже зараз зайнятий, у них гості – якісь дві старі тітки і несимпатичний хлопець.

Лола посварилася з чоловіком. Він ніяк не міг зрозуміти, навіщо їй летіти в Україну й там демонструвати свою фотовиставку. Якщо вона хоче заробити грошей, то це не той варіант, лише стратиться. Навряд чи українці зрозуміють її техніку. Ах, сентиментальність! Бабця народилась в Україні… Ну, тоді щасливої дороги!

Він не став їй казати, що може організувати їй фотовиставку по всіх штатах Штатів, у Франції, Німеччині, Великобританії, якщо їй так хочеться цієї нікчемної Європи, – та у будь-якому місці на земній кулі, нехай лише візьме географічну карту чи глобус і навмання тицьне туди пальцем.

Усі розмови після того, як Лола приймала рішення, були зайвими. Він не раз переконувався у цьому. Його намагання переконати її не робити чогось неодмінно закінчувалися провалом. Зрештою, Лола й сама згодом переконувалася, що це була дурна затія, але, власне, вона повинна була сама у цьому переконатися – аби за деякий час затіяти нову авантюру.

Чи любила вона Джорджа? Тепер не могла би напевне дати на це відповідь. Вона завжди поверталася до нього. Сказати, що їх зв’язувала Елізабет чи щось спільне у духовному, було би неправдою. Радше вони вже звикли один до одного, притерлися, як притираються коліщатка у складному механізмі. І якби раптом вони надумали розлучитися чи біда би розлучила їх, – здається, зупинився би увесь механізм, складений із невидимих флюїдів їхньої любові, взаємо-терпеливості, чогось невідомого, що незмінно тягне їх один до одного.

Коли зателефонував перекладач з кафедри місцевого педуніверситету і запитав, чи їй щось потрібно, Лола криво усміхнулась і відповіла, що у неї все є. Вартувало б їй хоч натякнути, і він би зараз був біля її ніг. Вона б куйовдила йому волосся, слухала теревені про вічне кохання до неї, насолоджувалась би примітивним сексом, витісняючи філософські думки про світ. Не хотіла цього. Краще залишатися самій у порожній кімнаті і з порожньою душею.

Нинішнє відкриття її фотовиставки було звичайним і не вразило би її, якби не отой чолов’яга. Він був неохайний, з густою бородою і з такою ж, здавалося, неохайністю у думках. Назвавшись фоторепортером однієї з місцевих газет, почав на чому світ стоїть критикувати Лолу. Вона побачила, як знітився і замовк перекладач. Лола швидко зорієнтувалась і настояла, аби їй дослівно донесли все, що виголошував незнайомець. А той казав, що фототехніка у Лоли аж ніяк не є новою і геніальною, як про це протрубіли у газетах напередодні фотовиставки, бо він ще у вісімдесятих роках – подумати тільки! – не лише минулого століття, а й минулого тисячоліття саме таку фототехніку впроваджував у їхньому містечку. Але тепер вона безнадійно застаріла і використовувати її нині, хизуючись, що це, мовляв, новаторство, – чистісінької води шарлатанство і неповага до тих, хто прийшов на виставку.

А ще він витійствував на тему Голокосту та Голодомору. Наскрізним у фотовиставці Лори був якраз Голокост у його нинішніх виявах – зруйновані синагоги, зморщені обличчя старих євреїв, котрі пережили трагедію. Незнайомець сказав, що це підло – приїхати в Україну і не привезти робіт про Голодомор. У залі ахнули, боячись, що шановна гостя образиться, і вже майже не слухали фоторепортера, хоча, можливо, він і говорив справедливі речі.

Лола не обурилась, бо не було за що. Вона сказала, що свідомо використовує старі методи у фото-справі, бо саме так, на її думку, можна показати людську душу. Усі ці нові віяння, експерименти з кольорами – не для неї. Чорно-білі фотографії розкривають суть людей і подій, а колір видається штучним. Щодо Голокосту, то вона жодним чином не хотіла образити українців, але на клітинному рівні не відчуває його, і хто, як не самі українці, повинні відкривати подібні фотовиставки про трагедію українського народу. А її бабцю Лолу Зінгер, народжену в Україні, єврейку, закатували фашисти, – тому нинішня виставка – це пам’ять про людину, якої вона ніколи не бачила і навіть фотокартки якої не залишилось.

Лола говорила ще багато розумних і правильних речей і дивувалася зі своєї толерантності. Зазвичай на виставках їй говорили милі й ніжні слова, які нічого не значили, чемно приймали і проводжали – і в душі не залишалось яскравих споминів. Перша ж виставка у невеличкому провінційному  українському містечку показала зовсім інше – і це її радувало.

Потім був фуршет, і Лола наважилась підійти до того фоторепортера, який так вилаяв її. Той почувався самотнім, бо від нього, здавалося, всі відвернулися, але не показував цього, компенсуючи це посиленою увагою до їжі, бо таки дійсно зголоднів – і зранку нічого не вхопив, і знервувався, коли виступав.

Вони говорили про різне, але не про виставку і не про враження від його виступу. бесіда протікала вільно й невимушено, і, здавалося, перекладач тут зайвий. Лола аж тепер усвідомила, що цей фоторепортер  набагато молодший, ніж видавався, а за бородою маскує своє бажання бути солідним і досвідченим. У нього були молоді темно-карі сумні очі. Він сказав, що на хуторі недалеко від їхнього містечка живе його бабця, яку теж кличуть Лола Зінгер, хоча насправді вона Люба, але так змалку називала своє ім’я – і звідти все пішло. “Але вона українка”, – ніби виправдовувався фоторепортер.

Лола запалилася й почала його розпитувати про бабцю. Він знітився й нічого путнього розповісти не міг. Вона зрозуміла, що для нього сьогодні забагато вражень і майже безнадійно запитала: “Чи можете ви познайомити мене зі своєю бабцею?”. Він кивнув головою, ніби це саме по собі було зрозумілим, і вони домовилися завтра поїхати на хутір.

Лола лежала, дивилася на снігову заметіль за вікном і думала про Лолу Зінгер. А коли заснула, побачила фоторепортера. Він поголився і виглядав майже юнаком. Його поцілунки були найсолодшими у світі…

Анатолій ВЛАСЮК 

МЕНЕ БАБУСЯ НАЗИВАЛА СИНОМ

Мене бабуся називала сином,

Бо був на батька схожий я.

… Стоїть, замріяна, за тином,

Вдивляється у даль, в поля.

 

“Чого сумуєте, бабусю?

Чи виглядаєте когось?” –

“Вже, сину, більш не повернуся.

Уже вмиратиму ось-ось…” –

 

“Та що ви кажете, рідненька?

Вам жити й жити ще роки!”…

…Та згасла свічка. Вже старенька

Пішла до Бога на віки…

Анатолій ВЛАСЮК