ЛОЛА

Ігореві ФЕЦЯКУ

 

З готельного вікна відкривався чудовий краєвид – і це була єдина невеличка радість у чужому місті. Лола лобом притулилися до шибки. Холод не хотів студити гарячий мозок. Доволі швидко вона змерзла і змушена була вдягти светр.

Сніг задумливо падав на землю. Крізь густу пелену продиралися люди, не маючи часу й бажання милуватися красою.

Раптом по всьому периметру площі запалали ліхтарі. Лола від несподіванки відскочила від вікна, ніби блискавка затьмарила її погляд. Коли вона знову виглянула, то побачила, що жодних змін не сталося. Люди й далі виринали з пітьми і густої пелени снігу. Ліхтарі були слабкою підмогою, щоб розігнати сутінки. Вони тьмяно світили, ніби зорі у холодному небі, і від їхнього блиску нікому не було користі.

Коли задзеленчала мобілка, Лола не злякалася. Телефонувала донька, і було смішно чути її голос через океан, хоча здавалося, що Елізабет знаходиться у сусідній кімнаті. Вона весело розповідала про свої шкільні пригоди, але Лола була неуважною, думала щось своє.

З чемності запитала: “А де тато?”. Елізабет відповіла, що він дуже зараз зайнятий, у них гості – якісь дві старі тітки і несимпатичний хлопець.

Лола посварилася з чоловіком. Він ніяк не міг зрозуміти, навіщо їй летіти в Україну й там демонструвати свою фотовиставку. Якщо вона хоче заробити грошей, то це не той варіант, лише стратиться. Навряд чи українці зрозуміють її техніку. Ах, сентиментальність! Бабця народилась в Україні… Ну, тоді щасливої дороги!

Він не став їй казати, що може організувати їй фотовиставку по всіх штатах Штатів, у Франції, Німеччині, Великобританії, якщо їй так хочеться цієї нікчемної Європи, – та у будь-якому місці на земній кулі, нехай лише візьме географічну карту чи глобус і навмання тицьне туди пальцем.

Усі розмови після того, як Лола приймала рішення, були зайвими. Він не раз переконувався у цьому. Його намагання переконати її не робити чогось неодмінно закінчувалися провалом. Зрештою, Лола й сама згодом переконувалася, що це була дурна затія, але, власне, вона повинна була сама у цьому переконатися – аби за деякий час затіяти нову авантюру.

Чи любила вона Джорджа? Тепер не могла би напевне дати на це відповідь. Вона завжди поверталася до нього. Сказати, що їх зв’язувала Елізабет чи щось спільне у духовному, було би неправдою. Радше вони вже звикли один до одного, притерлися, як притираються коліщатка у складному механізмі. І якби раптом вони надумали розлучитися чи біда би розлучила їх, – здається, зупинився би увесь механізм, складений із невидимих флюїдів їхньої любові, взаємо-терпеливості, чогось невідомого, що незмінно тягне їх один до одного.

Коли зателефонував перекладач з кафедри місцевого педуніверситету і запитав, чи їй щось потрібно, Лола криво усміхнулась і відповіла, що у неї все є. Вартувало б їй хоч натякнути, і він би зараз був біля її ніг. Вона б куйовдила йому волосся, слухала теревені про вічне кохання до неї, насолоджувалась би примітивним сексом, витісняючи філософські думки про світ. Не хотіла цього. Краще залишатися самій у порожній кімнаті і з порожньою душею.

Нинішнє відкриття її фотовиставки було звичайним і не вразило би її, якби не отой чолов’яга. Він був неохайний, з густою бородою і з такою ж, здавалося, неохайністю у думках. Назвавшись фоторепортером однієї з місцевих газет, почав на чому світ стоїть критикувати Лолу. Вона побачила, як знітився і замовк перекладач. Лола швидко зорієнтувалась і настояла, аби їй дослівно донесли все, що виголошував незнайомець. А той казав, що фототехніка у Лоли аж ніяк не є новою і геніальною, як про це протрубіли у газетах напередодні фотовиставки, бо він ще у вісімдесятих роках – подумати тільки! – не лише минулого століття, а й минулого тисячоліття саме таку фототехніку впроваджував у їхньому містечку. Але тепер вона безнадійно застаріла і використовувати її нині, хизуючись, що це, мовляв, новаторство, – чистісінької води шарлатанство і неповага до тих, хто прийшов на виставку.

А ще він витійствував на тему Голокосту та Голодомору. Наскрізним у фотовиставці Лори був якраз Голокост у його нинішніх виявах – зруйновані синагоги, зморщені обличчя старих євреїв, котрі пережили трагедію. Незнайомець сказав, що це підло – приїхати в Україну і не привезти робіт про Голодомор. У залі ахнули, боячись, що шановна гостя образиться, і вже майже не слухали фоторепортера, хоча, можливо, він і говорив справедливі речі.

Лола не обурилась, бо не було за що. Вона сказала, що свідомо використовує старі методи у фото-справі, бо саме так, на її думку, можна показати людську душу. Усі ці нові віяння, експерименти з кольорами – не для неї. Чорно-білі фотографії розкривають суть людей і подій, а колір видається штучним. Щодо Голокосту, то вона жодним чином не хотіла образити українців, але на клітинному рівні не відчуває його, і хто, як не самі українці, повинні відкривати подібні фотовиставки про трагедію українського народу. А її бабцю Лолу Зінгер, народжену в Україні, єврейку, закатували фашисти, – тому нинішня виставка – це пам’ять про людину, якої вона ніколи не бачила і навіть фотокартки якої не залишилось.

Лола говорила ще багато розумних і правильних речей і дивувалася зі своєї толерантності. Зазвичай на виставках їй говорили милі й ніжні слова, які нічого не значили, чемно приймали і проводжали – і в душі не залишалось яскравих споминів. Перша ж виставка у невеличкому провінційному  українському містечку показала зовсім інше – і це її радувало.

Потім був фуршет, і Лола наважилась підійти до того фоторепортера, який так вилаяв її. Той почувався самотнім, бо від нього, здавалося, всі відвернулися, але не показував цього, компенсуючи це посиленою увагою до їжі, бо таки дійсно зголоднів – і зранку нічого не вхопив, і знервувався, коли виступав.

Вони говорили про різне, але не про виставку і не про враження від його виступу. бесіда протікала вільно й невимушено, і, здавалося, перекладач тут зайвий. Лола аж тепер усвідомила, що цей фоторепортер  набагато молодший, ніж видавався, а за бородою маскує своє бажання бути солідним і досвідченим. У нього були молоді темно-карі сумні очі. Він сказав, що на хуторі недалеко від їхнього містечка живе його бабця, яку теж кличуть Лола Зінгер, хоча насправді вона Люба, але так змалку називала своє ім’я – і звідти все пішло. “Але вона українка”, – ніби виправдовувався фоторепортер.

Лола запалилася й почала його розпитувати про бабцю. Він знітився й нічого путнього розповісти не міг. Вона зрозуміла, що для нього сьогодні забагато вражень і майже безнадійно запитала: “Чи можете ви познайомити мене зі своєю бабцею?”. Він кивнув головою, ніби це саме по собі було зрозумілим, і вони домовилися завтра поїхати на хутір.

Лола лежала, дивилася на снігову заметіль за вікном і думала про Лолу Зінгер. А коли заснула, побачила фоторепортера. Він поголився і виглядав майже юнаком. Його поцілунки були найсолодшими у світі…

Анатолій ВЛАСЮК