Німіло сонце в обіймах моря.

Палали зорі від бід людських.

Чи захлинеться Земля від горя?

Чи ще замало нам війн і лих?

 

Нікчемна твар – земна людина.

Перекроїть хоче буття.

Коли прийде твоя година?

Коли закінчиться життя?

 

Ми не повторимось ніколи.

В краплині Всесвіт відбива.

Допоки в вуликах є бджоли,

Моя планета ще жива.

 

Та суть природи не розкрита.

Наш куций розум – суєта…

Земна могила вже розрита,

І нездійсненна вже мета.

 

Пливуть віки в тумані сивім,

Німіє сонце в небесах.

Суцільний ад в краю красивім.

І кольоровий рай лиш в снах.

(“Бориславська копа”)

Анатолій ВЛАСЮК 

А.Грущаку

 

Рубець на серці. Ще не смерть.

Та вже з косою стука в двері.

Життя наповнене ущерть:

Вже неживі, та ще не мертві.

 

Пом’явся лікар: “Це інфаркт”.

Поет приречено сміявся.

Нема ще смерті. Ще не факт.

Та знову ти один зостався.

 

Біліють медсестер халати.

Лікарні запах вже всотав.

Заходять друзі до палати.

А ти лежиш. Іще не встав.

 

Забороняє лікар встати:

“Лиш хвильку посидіть – і все”.

Та ти не можеш не писати.

Народиться нове слівце.

 

Рядки лягають на папері –

І за строфою вірш зрина.

Мізерні шанси. Ой, мізерні…

І в цьому не твоя вина.

 

Поета серце все вмістило:

І людський біль, і каяття.

О, вічная небесна сило!

Лиш ти даєш мені життя.

 

Рядки лягають за рядками.

Пишу, немов в останній раз.

Розводить лікар вже руками.

Поет посунув в простір час.

 

Рубець на серці залишився,

Та не помер іще поет.

Він тихо-тихо помолився –

Й продовжився фантазій лет.

 

Лиш Слово Боже вік продовжить,

Діагнози всі скреслить вмить.

І доброту людську помножить.

Рубець на серці не болить…

 

Анатолій ВЛАСЮК

Соловчуки керують Бориславом.

Сволот ганебних підлий рій.

Минуле світової слави –

А про майбутнє і не мрій.

 

При владі ніби українці.

І ніби ходять в вишиванках.

Та окупанти це, чужинці.

Нема на вас ще партизанки!

 

Брехливі, підлії іуди!

Хруні, що вилізли на сонце!

Майбутнє не за вами буде.

Ще світа Божого в віконці.

 

Змирилися з соловчуками,

Простили те, що не прощають.

А він кров нашу п’є роками,

Лиш небеса про те  все знають.

 

Не вступиться, мурло паскудне,

Будь-яку владу вихваляє.

Того вб’є словом, того скубне.

Ми мовчимо – він заробляє.

 

Космічна пенсія у нього,

Й зарплату всю собі прибрав.

А Борислав живе убого.

Він Борислав уже приспав.

 

Його фальшиве підле слово

Десятиліттями звучить.

Яке знущання, рідна мово!

А Борислав усе мовчить!

 

В труні зневажені герої

Писань соловчукових сплять.

А він при владі, він на волі,

Його вуста на них сичать!

 

Соловчуки керують Бориславом.

Сволот ганебних підлий рій.

Минуле світової слави –

А про майбутнє і не мрій.

 

Анатолій ВЛАСЮК 

Край столу згасла свічка.

На руки впала голова.

Заснув старий учитель. І слова

Згубила підла нічка.

 

Та мозок лиш дріма, не спить.

Іскриста думка слово креше.

І чисте серце, що не бреше,

Вогнем неправду спопелить.

 

Насниться щось таке чудне,

Що в Бориславі й не здибаєш.

І ніби ти уже конаєш…

Й життя брехливе і брудне…

 

Та Бог надішле ранок вмить,

І нова свічка запалає.

Таїни творчості не знає

Убогий чоловік, та все ж творить.

 

І як воно все спричинилось?

Ковалів ніби і не спав…

І взяв перо, і записав

Оте, що бачив. Чи наснилось?

 

Гуде у голові – мов дзвін

З далекого дитинства гука.

А на столі – листочків купа.

У цілім Всесвіті лиш він.

 

Затарабанив дощ в вікно,

І позіхає сонне небо.

Здається, вже тебе й не треба,

Але живеш ти все одно.

 

Франко! Аж стрепенувсь Стефан.

Згадав: професор нині завітають.

Свіжі думки у просторі витають –

І ти над ними вічний пан.

 

Та все ж давно пора до школи.

Розмріявся сьогодні щось.

Життя шалено пронеслось

І не повернеться ніколи.

 

А в школі ті ж учительки –

Жидівочки щебечуть по-своєму.

І таїна святого Вифлеєму

Вже людством втрачена навіки. На віки…

Анатолій ВЛАСЮК 

Мене бабуся називала сином,

Бо був на батька схожий я.

… Стоїть, замріяна, за тином,

Вдивляється у даль, в поля.

 

“Чого сумуєте, бабусю?

Чи виглядаєте когось?” –

“Вже, сину, більш не повернуся.

Уже вмиратиму ось-ось…” –

 

“Та що ви кажете, рідненька?

Вам жити й жити ще роки!”…

…Та згасла свічка. Вже старенька

Пішла до Бога на віки…

Анатолій ВЛАСЮК

Це літо бабине було.

Чому ж мені так стало млосно?

Дитинство й юність замело –

І перед вічністю так тоскно.

 

Космічний шлях – шлях забуття.

Назад не вернешся ніколи.

“Нема, синочку, вороття”, –

З бабусею йдемо до школи.

 

Так дивно й смішно це мені.

До смерті ще далеко досить…

… Та вже мурашки по спині,

Коли осіннє листя носить.

 

Це душі мертвих нам дають

Відрадний знак з тамтого світу.

Вони заради нас живуть.

Усюди нашого є цвіту.

 

І павутинкою мене

Бабуся ніжно оповиє.

“Не бійся, сину, все мине”.

Лиш пес вночі тихо завиє.

 

О, літо бабине моє!

Старенька грамоти не знала.

“Життя на світі вічне є”, –

Мені бабуся в сні сказала.

Анатолій ВЛАСЮК