Край столу згасла свічка.
На руки впала голова.
Заснув старий учитель. І слова
Згубила підла нічка.
Та мозок лиш дріма, не спить.
Іскриста думка слово креше.
І чисте серце, що не бреше,
Вогнем неправду спопелить.
Насниться щось таке чудне,
Що в Бориславі й не здибаєш.
І ніби ти уже конаєш…
Й життя брехливе і брудне…
Та Бог надішле ранок вмить,
І нова свічка запалає.
Таїни творчості не знає
Убогий чоловік, та все ж творить.
І як воно все спричинилось?
Ковалів ніби і не спав…
І взяв перо, і записав
Оте, що бачив. Чи наснилось?
Гуде у голові – мов дзвін
З далекого дитинства гука.
А на столі – листочків купа.
У цілім Всесвіті лиш він.
Затарабанив дощ в вікно,
І позіхає сонне небо.
Здається, вже тебе й не треба,
Але живеш ти все одно.
Франко! Аж стрепенувсь Стефан.
Згадав: професор нині завітають.
Свіжі думки у просторі витають –
І ти над ними вічний пан.
Та все ж давно пора до школи.
Розмріявся сьогодні щось.
Життя шалено пронеслось
І не повернеться ніколи.
А в школі ті ж учительки –
Жидівочки щебечуть по-своєму.
І таїна святого Вифлеєму
Вже людством втрачена навіки. На віки…
Анатолій ВЛАСЮК