Ми знаємо Джонатана Свіфта  насамперед за його “Подорожами Гуллівера” (причому здебільшого у вигляді казки, яку пропонують дітям, а ось до повного тексту дорослі зазвичай не доходять). Проте у цього письменника є ще не менш цікавий твір – “Казка бочки”.

Якщо кит переслідує пароплав і є небезбека загрози життю моряків, то вони кидають бочку, аби перемкнути увагу небезпечного ссавця і тим самим врятуватися. Окрім того, в англійській мові “казка бочки” означає мішанину слів, що збиває з пантелику співрозмовників.

Попри свідомий натяк на “болтологію”, Свіфт, ведучи розмову здебільшого від іншої особи, хоча й дійсно збиває читача з пантелику, все ж блискуче виконує свою функцію критика сучасної йому Церкви, а також освіти, науки і літератури. Ці два пласти перемішуються у суцільний вінегрет, але творчість Свіфта розрахована не на пересічного, а на вдумливого читача. Це тим паче необхідно, бо не завжди вдається по тексту відрізнити, коли письменник говорить серйозно, а коли жартує, коли він веде розповідь від свого імені, а коли – від імені іншої людини.

До і після Свіфта чимало письменників зверталося до критики Церкви. Слід зауважити, що це було в ті часи, коли Церква грала панівну роль у суспільстві й за відверте нехтування нею можна було “заробити” не лише анафему, а й поплатитися життям. Свіфт вдається не просто до критики Церкви, а й до іронії, сарказму, завуальовуючи свою розповідь. Проте за образами Петра, Джека і Мартіна явно проступають риси трьох основних відламів християнства у тодішній Європі. За ритуалами богослужінь смертні парафіяни не завжди помічали гріховні діяння священиків, які загрузли у розкошах і бруді. Письменник зводить це до абсолюту, коли Церква виставлена як секта людей несповна розуму, які керують світом і ведуть його до загибелі.

“Казка бочки” за свою антиклерикальну скерованість була визнана шкідливою. Недаремно Папа Римський, сучасник Свіфта, вніс її до індексу заборонених книг. Однак не менш виразним був і другий пласт – ота “бочка”, яку письменник кинув, аби відволікти увагу сильних світу цього і читачів від критики Церкви. Скажімо, письменник дуже добре знав сучасну йому літературу, що дозволило Свіфту не лише підвести підсумки розвитку літературного процесу, а й вивищитися над ним, розсунувши горизонти майбутнього.

І все ж навіть сучасні літературознавці здебільшого звертають увагу на антиклерикальну сутність “Казки бочки” Свіфта, залишаючи за межами своєї уваги, власне, цю саму “бочку”, а саме другий пласт розповіді, який для письменника видається більш важливим, ніж, мабуть, критика Церкви. Зрештою, Церква була замкненим інститутом, орденом, впливаючи, втім, на всі суспільні процеси, і змінити щось усередині неї було практично неможливо. Свіфт ішов від зворотнього. Критикуючи не менше ніж Церкву сучасні йому літературу, освіту і науку, він намагався, власне, змінити їх, принаймні прагнув, аби вони позбулися впливу Церкви на свою діяльність. Це, мабуть, з його боку теж було утопічним, бо слід лікувати не симптоми хвороби, а її причину, проте в тих умовах, та ще й зважаючи на те, що Свіфт декілька років знаходився при владі, – це, мабуть, був максимум того, чого міг домогтися письменник. Зрештою, він швидко на власному досвіді переконався, що реформувати владу зсередини практично неможливо. З іншого боку, перебування при владі дозволило йому вивчити сутність можновладців, про що він згодом написав у “Подорожах Гуллівера”, блискуче використавши свої іронію та сарказм.

Саме другий – не антиклерикальний – пласт “Казки бочки” ще очікує на свого вдумливого дослідника. Головне, не загрузнути у деталях літературного, освітнього і наукового життя тих днів, а побачити за цим сутність революційного підходу Свіфта до розв’язання цих проблем. Актуальність, власне, такого підходу не втрачена й донині. Особливу увагу слід звернути на те, що письменник писав про критиків у широкому розумінні цього слова, але це тема окремої розмови.

“Казка бочки” не належить до легкого читва, але переглядаючи її ще й ще, щоразу знаходиш нові пласти, підтексти, ніби у древніх рукописах, коли один текст наносився на інший. Проте, на відміну від палімпсестів, тексти Свіфта безнадійно не зникають. Зникнути у нашій уяві вони зможуть лише тоді, коли підемо за звичною схемою літературних критиків і звертатимемо увагу на очевидні речі. Свіфт – багатогранний письменник і потребує “глибокого буріння” своїх літературних текстів.

Анатолій ВЛАСЮК

Насправді “Тисячолітній Миколай” Павла Загребельного – це антисталінський роман, один з найсильніших на цю тематику в українській літературі.

У центрі розповіді – доля Миколи Сміяна, цього справді тисячолітнього Миколая, який відчуває тяглість поколінь і свою відповідальність за славний козацький рід. Але, власне, на ньому рід і закінчується, бо разом із мертвонародженим дитям помирає і дружина Оксана. Це тривожний сигнал для української нації – припинення роду. Павло Загребельний лише ставить цю проблему, не розкриваючи її.

У романі показана еволюція героя, який з відданого патріота совєтської держави стає переконаним анти-сталіністом, і лише збіг обставин і добрі люди рятують його від фізичного знищення у сталінських концтаборах.

Цієї долі не оминув його фронтовий колега майор Михно, від якого залишився блокнотик, зшитий зі справ в’язнів гітлерівського концтабору, а самі листки справ слугували матрацами для таких, як Михно. І якщо він вижив у гітлерівському концтаборі, то сталінський його доконав.

Саме майор відкрив очі Сміяну на багато речей. Його слова лягли у благодатний ґрунт, підготовлений тисячолітнім існуванням Миколи. За словами Гаврила Панасовича Михна, народ – лише хлястик на шинелі Сталіна. Мабуть, це порівняння й стало переломним моментом у ламанні стереотипів і самого світогляду Миколи Сміяна.

А ще цьому “сприяли” різного роду козуріни та щириці, які, дбаючи за власну шкуру й роблячи кар’єру, сліпо виконували волю вождя. Козацька душа Миколи Сміяна не могла змиритися з цією людською дрібнотою. Здається, у світі нічого не змінилося, й на прикладі української дійсності ми бачимо, як різна шушваль служить сучасним вождям і вожденятам, а ті користуються її послугами, пробиваючи собі шлях до вершин влади.

Якби моя воля, я би змусив кожного комуніста прочитати роман Павла Загребельного “Тисячолітній Миколай”. Це реквієм по мільйонах загиблих українців за тисячолітню історію, анафема послідовникам учення Маркса-Енгельса-Леніна. Страшні картини військового і повоєнного життя, роздуми героїв, цинізм тих, хто при владі, – не можуть залишити байдужими.

У числі тих, хто справив визначальний вплив на подальшу долю Миколи Сміяна, – професор Черкас. Саме завдяки йому козацький син прикипів до землі, це стало суттю його життя. Нелегка доля випала професору. Кар’єрист Сирота звинуватив його у “вейсманізмі-морганізмі”, через його наклепи Черкас позбувся квартири, втратив улюблену роботу, змушений був фактично ховатися від сталінських сатрапів, аж поки не опинився на агростанції імені Сталіна, де знайшов прихисток і Микола Сміян, що теж потерпів разом з професором від студента, який “доріс” до великого чина в українському уряді. До слів Черкаса та його учня Сміяна не дослухаються, нищать український чорнозем, прирікаючи його на остаточну загибель. На зміну Сталіну приходять Хрущов, Брежнєв, Горбачов, але політика партії в галузі сільського господарства не змінюється. Родючі землі виснажуються, а ми й за незалежної України не можемо подалати наслідків сталінізму. Професор Черкас помирає, так і не дочекавшись засудження Сталіна і його злодіянь, а також утілення своїх ідей у життя.

Червоною ниткою через увесь роман проходить любов тисячолітнього Миколая спочатку до Назимки, а потім і до Оксани. Ця щирість до коханої людини пронизує віки, і не здатні цьому завадити ні зовнішні обставини, ні внутрішні негаразди. Навіть стосунки з Олькою врешті-решт переростають у взаємну приязнь, і це був останній заповіт Оксани.

Павло Загребельний часто цитує у романі слова із Святого Письма, і в устах письменника це перетворюється на філософську істину, дає можливість по-новому глянути на події в романі, на долю її героїв.

Окремою сюжетною лінією намічена у романі доля брата Миколи – Марка (Маркелія, як він сам себе називає). Зі щирої дитини під впливом учителя Бугайова, безпартійного комуніста, він перетворюється на високопоставленого чинушу. Щоб зробити кар’єру, йому достатньо було зіграти роль Леніна у п’єсах Корнійчука. Микола Сміян, зайнятий розв’язанням власних проблем, прогавив долю рідного брата.

“Тисячолітній Миколай”, написаний у 1988-1991 роках, продовжує “фантастичну” лінію у творчості Павла Загребельного. Але це не звична для нас фантастика з її видуманими героями і ймовірними подіями. Це фантастика реалістична, як би незвично поряд не стояли ці слова. Фантастичною на тлі незгод і поневірянь українства видається людська ущербність, але такими є реалії нашого життя, і тому можливим стає існування сталінів і тих, хто продовжує його справу в наш час.

                                                                                      Анатолій ВЛАСЮК