Німіло сонце в обіймах моря.
Палали зорі від бід людських.
Чи захлинеться Земля від горя?
Чи ще замало нам війн і лих?
Нікчемна твар – земна людина.
Перекроїть хоче буття.
Коли прийде твоя година?
Коли закінчиться життя?
Ми не повторимось ніколи.
В краплині Всесвіт відбива.
Допоки в вуликах є бджоли,
Моя планета ще жива.
Та суть природи не розкрита.
Наш куций розум – суєта…
Земна могила вже розрита,
І нездійсненна вже мета.
Пливуть віки в тумані сивім,
Німіє сонце в небесах.
Суцільний ад в краю красивім.
І кольоровий рай лиш в снах.
(“Бориславська копа”)
Анатолій ВЛАСЮК